«Євген Маланюк із найвидатнішого поета української еміграції

перетворився на класика української літератури ХХ ст., його

поезія – не лише крик зболеного серця, а ще і гарт, очисний

вогонь, через який проходить наш народ на нелегкому шляху

до своєї державності й духовності»

М. Ільницький

Ім'я Євгена Маланюка стало широко відомим лише на початку 90-х років минулого століття, через три десятиліття після його смерті. Довгий час творчий доробок цього самобутнього і талановитого поета був під забороною радянської пропаганди, яка причепила йому «ярлик» яскравого представника «українського націоналізму». Насправді ж він лише палко любив свою Батьківщину, за межами якої змушений був прожити більшу частину життя, і «сумно» жартував, що зазнав трьох еміграцій і двох інтернувань. Любов до рідної землі додавала наснаги творити, виливаючи її у динамічних поетичних рядках і публіцистичному слові.

Творча спадщина поета, визнаного за українського класика, ідейно та тематично досить розмаїта. Збірки поезій та есе були видані у багатьох містах Європи й Америки:

• «Стилет чи стилос» (Подєбради, Чехословаччина, 1925)
• «Гербарій» (Гамбург, 1926)
• «Земля й залізо» (Париж, 1930)
• «Земна мадонна» (Львів, 1934)
• «Перстень Полікрата» (Львів, 1939)
• «Вибрані поезії» (Львів, Краків, 1943)
• «Влада» (Філадельфія, 1951)
• «П’ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953)
• «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954)
• «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959)
• «Серпень» (Нью-Йорк, 1964)
• «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972)
• «Поезії з нотатників» (Кіровоград, 2003)